Так не ніхто не кохав сосюра

Так никто не любил Перевод Сосюра

* * *
В.Сосюра
Вірі Б[ерзіній]

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання.

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки.
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки.

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною.
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою.

Гей ви, зорі ясні. тихий місяцю мій.
Де ви бачили більше кохання.
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані.

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки.
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки.
1922

Я бы это переводом не назвала. но судить вам.

Так никто не любил, через тысячи лет
Только раз можно встретить похожее.
В день весенний такой распускается цвет,
И ласкает людей солнце божее.
Дышит тихо земля, обнимая собой
Даль полей, где луга трав нескошенных.
В день такой повстречались глазами с тобой-
Помнишь, дождик пошел? Кем он прошенный?
Сердце вянет моё от счастливых тех глаз,
Стынет кровь от касания нежного,
Кожа тёплая, гладкая, словно атлас.
От высокого катимся к грешному.
Если хочешь, спроси у сияющих звёзд,
Где такую любовь они видели?
Пролети, проплыви ты хоть тысячи вёрст,
Нет на свете подобной обители.
Только в сердце моем, только в сердце твоём
Поселилась она белым аистом.
Пахнет розами жизнь, порой кажется сном,
Мукой сладкой дрожат любви таинства.
Так никто не любил.

Источник

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні. Тихий місяцю мій.
Де ви бачили більше кохання.
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

(с) Володимир Сосюра

No one’s loved this way. In a thousand years
such a love will come next. On a day like this
the spring is here, and the earth is so bright.
And the earth breathes blue, it takes hands to the sky,
On a day like this the spring comes in flowers,
and it trembles with pleasure immeasured.
I can see your eyes happy in a light spring mist,
and my heart fades like a flower,
and my blood flows around in my veins,
as if reeking of orach.
Hey, bright stars! Hey, quiet moon!
Have you seen more love anywhere?
I will draw the Orion down for her,
I, the poet of dull country mornings.
No one’s loved this way. In a thousand years
such a love will come next. On a day like this
the spring is here, and the earth is so bright.
And the earth breathes blue, it takes hands to the sky,
On a day like this the spring comes in flowers,
and it trembles with pleasure immeasured.

(с) Володимир Сосюра translated by Maryna Tchianova

Источник

Володимир Сосюра. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ. » (Збірка «Осінні зорі»)

Володимир Сосюра

ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Гей, ви, зорі ясні. Тихий місяцю мій.
Де ви бачили більше кохання.
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані.

У світовій плеяді поетів та письменників, які присвятили свої твори найчистішому, найглибшому почуттю — коханню, — яскравою зіркою сяє геній відомого українського поета Володимира Сосюри. Він знаний як людина високих почувань, як митець, що не міг таїти в собі сердечні поривання, а щедро ділився скарбами своєї душі, утілюючи їх у слові.
Вершиною інтимної лірики Володимира Сосюри вважають вірш «Так ніхто не кохав». Зустрівши свою любов, юнак не відвертається від неї, не намагається загасити полум’я в серці, навпаки, він відкритий для нових почуттів настільки, що ніби бачить навколо, як разом із весною в душі настає весна й у природі.

За матеріалами: Володимир Сосюра. Збірка поезій «Осінні зорі», Харків-Київ, «Книгоспілка», 1924, стор.17.

Більше творів Володимира Сосюри на нашому сайті:

Більше віршів на тему кохання та поезій про любов:

В добірці «Вірші про кохання» публікуємо вірші видатних українських і зарубіжних поетів різних епох.

Источник

Так ніхто не кохав: 20 пронизливих віршів про кохання

Іноді здається, про любов написано так багато, що вже й писати нічого. Адже все вже сказали до тебе, у тисячах рядків, слів, тонів, співзвучностей та ритмів. Проте це відчуття зводиться нанівець, коли справжнє кохання приходить до тебе, коли воно стає ТВОЇМ почуттям, твоїм життям – і миттєво усвідомлюєш: хай багато людей сказали про нього ДО…

Мабуть, тому інтимну лірику можна знайти у творчому доробку кожного поета. Можливо, тому в моменти романтичного натхнення чи душевних потрясінь від втраченого кохання, не маючи сил виразити власні почуття самі, люди шукають їх втілення у рядках талановитих майстрів слова. Для когось ці вірші – політ, для когось – прозріння, комусь вони стануть ліками, а комусь здадуться тихою сердечною розмовою з хай незнайомою, а все ж рідною людиною.

Добірка “10 проникливих віршів про любов” б’є рекорди відвідування на сайті за ці місяці. Часи змінюються, але коханню, романтиці, ніжності, відданості завжди є місце. Отже, настав час для нової надихаючої колекції віршів від визнаних майстрів. Усім любові!

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі.
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя.
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні. Тихий місяцю мій.
Де ви бачили більше кохання.
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної
І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.

Затремтіли струни у душі моїй…
Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш…
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?

Вимріяна і близька донині,
Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.
Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам’яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя не була.

Я забув. Я забув.
Вже й ім’я твоє сонячно-чисте,
Тільки помахи рук,
Як від тебе везли поїзди.
Тільки власний портрет,
Що відбився в очах променистих.
Облітають літа.
Облітають літа назавжди.

Зачекай. Зачекай.
Це не сон. Не уява. Не казка.
Це само по собі
У житті воно склалося так,
Що вогні вказівні
Попереду давно вже погасли,
Та тримає мене
Твій давно проминулий маяк.

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Источник

Владимир Сосюра. Так никто не любил

Так никто не любил. Через тысячи лет
лишь приходит любовь вновь такая.
В день такой расцветает весна на земле,
что в убранстве поёт, оживая.

Дышит тихо, легко и тревожно она,
тянет к звёздам рассветные руки.
В день такой на земле расцветает весна
и дрожит от пленительной муки.

Млеет сердце моё от сиянья очей,
что от счастья горят надо мною.
В кровь вливается жар, будто льётся ручей
нежным запахом вешнего зноя.

Ясны зори мои. Тихий месяц ты мой.
Где вы знали любовь больше этой.
Я сорву для неё Орион золотой,
я – иль мне не назваться поэтом.

Перевод c украинского
* Лев Королевский * )
14.03.2017

Иллюстрация художника Татьяны Марковцевой

* * *
Володимир Сосюра. Так ніхто не кохав

Гей, ви, зорі ясні. Тихий місяцю мій.
Де ви бачили більше кохання.
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничої рані…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
1922

Источник