кто такой шум мифология

Українська міфологія

Шум — бог лісу та лісового шуму. Стародавня назва лісу, а ще давніша — Шумлячий.

З того часу, як стоїть світ, у лісі панують різні лісовики, водяться небезпечні звірі, гадюки, птахи, а ще всякі страхіття, які й досі живуть у віруваннях нашого народу.

Уся лісова звірина послушна лісовикам, бо вони пасуть вовків. Лісове царство завжди викликає страх, бо поруч з добрими духами там живуть і лихі. В лісі не можна голосно перегукуватися, бо тоді вони можуть заманити людину у непрохідні нетрі. Особливо лякає густий, темний ліс із його дрімливою тишою, повною звуків, пташиного співу, лісового шуму. Шумлячий любить, коли лісова сила проводить по лісах танці та веселощі.

У давнину ліс називали Шумом, а ще давніш Шумлячим. Шум—Шумлячий — бог лісу та лісового шуму. Великий та привітний, багатий, часом безконечний та загадковий. Шум — ліс із своїми таємницями та принадами іноді буває страшним і небезпечним. Особливо Шумлячий вельми сердитий тоді, коли б’ються лісовики між собою. Тоді здіймає він бурю і ламає віковічні дерева.

У ліс тікає вовкулака—перевертень—людина. В лісі живуть велетні—вирвидуби, там дерева і зело гомонять межи собою, із птахами і з людьми. Коли хочуть рубати дерево, то іноді воно говорить людською мовою. Про ліс та його мешканців складено дуже багато казок, легенд, пісень, приказок. Коли неродючому дереву на Різдво погрожують зрубати, воно, налякавшись, починає знову родити, а коли вже зовсім перестає приносити плоди, то його ритуальне перев’язують перевеслом. Таке дерево втрачає свою силу. В дуплі сухої верби чи груші мешкає нечиста сила. Неспроста в народі кажуть: «Влюбився, як чорт у суху вербу.»

Посеред шум—лісу росте дерево Нави і своїми вітами сягає оселі богів. З землі до неба по цьому дереву бігає білка й приносить Богові звістки від землі. З—під коріння його б’ють золоте і срібне джерела, на ньому ростуть золоті яблука, а з листя падає цілюща і запашна роса.

Добрі сили допомагають людині, лихі лякають, а інколи й «пожирають» її. Вночі лихі сили, (а то погукання сов, скріпіння дерев, лісовий шум—гомін) кричать на всі голоси. В шумлячому лісі на життя людини чигають різні звірі—хижаки.

Люди в лісі «дерли» мед від диких бджіл, добували хутро—одяг із звірини. Ліс давав дерево для будівництва хат та храмів, з нього робили посуд та різне причандалля. В спеку ліс зберігав вогкість і воду та був місцем відпочинку й прожитку. Там збирали цілюще та чарівне зілля та добували м’ясо з дичини. Той харч давався не без труднощів, а тому в наших прародителів були Священні гаї, куди приходили вони молитися та приносити жертви своїм богам. У тих Священних гаях «водили» й «грали» веснянки—гаївки, бо там бог Шум промовляв до них своїм шумом.

Пробуджується Шум—гомін від зимової сплячки ранньою весною, коли ось—ось прилетить на крилах чарівна Леля і почне на всі боки сонця благословляти небо. Як тільки бог Шум зачує дзвінку зеленосвятську закличну пісню: «Шум. Шум. Шум. А в нашого Шума зеленая шуба. Ой, дівки—парубки, зеленая шуба. Йдім, дівчата, Шума заплітати. », враз умилостивлює та зачаровує своїм привітним шумом молодечі пари. Могутнього бога дівчата викликають веснянками—гаївками, що мають назву «Шум»:

Ой нумо, нумо
В плетеного Шума!
Як наша мати
Буде заплітати?
Заплетися, Шуме,
Заплетися
Хрещатий барвінку,
Розстелися.

Цими та іншими феєрично—магічними веснянками юнки пробуджують Шумлячого, щоб розвивався в зелені, набирався весняно—літньої сили, щоб приносив радість і відганяв усе лихе. Утворивши коло, бралися дівчата за руки: то опускали їх, то піднімали до гори — творячи щось подібне до колихання дерев. Коли опускали руки донизу, починали неймовірно жваво танцювати. У цей час «налітали» парубки, кожен хапав свою юнку і утворювався безмежно веселий танець.

«Жучок» — ще одна веснянка—гаївка, яка чарує Шумлячого, розбуджує для Шуму—лісу перших весняних жучків, щоб теж розвивався ліс, щоб скоріше приходила весна, а з нею милий; приходило сонце, тепло й добробут. Тоді дівчата стають парами, беруться за руки в перехрестя, утворюють своєрідний міст—дорогу, на який підсаджують мале хлоп’я і співають: «Грай, жучку, грай, грай чорний, грай, бо в нас такий тепер край. » Дівчата, по руках яких пройшов «жучок», перебігають наперед і знову включаються у безконечний живий міст. При цьому наслідують гудіння жуків та шум лісу: жу—шу—шу—шу.

У лісі, обов’язково десь біля озера чи річки, відбувалися великі богослужіння, проводились очищення водою і вогнем, поривання—умикання дівчат — парування. Туди виряджали вони своїх душ—покійників, відтіля й зустрічали їх для проводів на ниви. Ось чому на Зелені свята до хат вносять лісові дерева, а весілля не може бути без «родовидного» священного гільця. У дереві «обитають» душі небіжчиків дідів—прадідів, а всі душі святі. Сам дід—Ладо приходить тоді до господарів разом з іншими добрими духами. Окрім духів—душ, лада—опікунів роду і родини, у шумлячому лісі живуть й неприкаяні душі.

Покійників хоронили також у лісі. Ось чому, окрім принесення жертв деревам, а то переважно був живий півень, побутував звичай садити на могилах покійників дерева: на могилі хлопця чи дівчини —калину, на могилі чоловіків — грушу, а на могилі жінок — яблуньки.

У шумлячому лісі на Купала дівчата й хлопці знаходять кожен свою «вогненну квітку людського щастя». В лісі збірають цілюще та чарівне зело, займаються ловами. Шумлячий — бог благодійний, прикривав своїм шум—лісом людину в часи небезпеки чи ворожого нападу. Ось тому навесні люди усім селом ходили священними процесіями вшановувати Шума. Свято Шума відзначається 25 березня в день пробудження Матері—Землі від зимового сну. Тоді люди по усіх—усюдах зустрічають Лелю—Весну та прихід сонця Ярила, розкладають багаття і стрибають через вогонь, кидають у річку жертовний хліб і випускають на волю птахів.

Окремі дерева в наших предків відрізнялися від інших і стали оберегами. Так виник культ дерева, культ лісу. Для таких дерев відводилися окремі місця, Священні гаї, де не можна було навіть зламати гілочку, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів на землі. Біля кожного храму теж росли священні дерева. Обов’язково в таких місцях мала протікати річка або струмок. Вважалося, що боги й духи живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Такими священними деревами переважно були дуб, ясен, береза, тополя, верба, липа, вишня. Коли потрібно було рубати таке дерево на будову храму, а чи на священні вогнища, то це робилося за дозволом тільки волхвів та з особливими ритуалами. Дерево, якому судився довгий вік, стає священним.

Дуб — особливо священне дерево у наших предків. В ньому втілено світове дерево—Прадуб, який росте у Вирії й плодоносить молодильні яблука, які дають безсмертя богам. На вершечку Прадуба в золотому гнізді живе Сокіл-род. Дуб — дерево Перуна, бога блискавки і грому, його шанують за міцність, красу, довговічність, а тому його можна було зрубати лише за дозволом волхвів. Вік дубу —більше тисячу років. У ньому живуть душі хоробрих воїв—ратаїв. Дуб — дерево замовлянь, у нього наймогутніша влада над лихими силами. До нього кожен може йти за здоров’ям. Притулившись потилецею до стовбура та притиснувши долоні, потрібно постояти хвильку, тоді відчується приплив життєвих сил.

Береза — символ чистоти, дівочої ніжності; виросла, за легендою з дівчини, яка, незважаючи на застереження родичів, хотіла перейти річку через кладку і впала у воду. Магія впливу у неї менш відчутна, ніж у дуба. Як з дубом пов’язують синів, так з березою пов’язані дочки. Березу вшановують на Купала, вона також є оберегом від злих духів, тому її часто садять біля хати. Волхви забороняли вирубати березу, надто молоді дерева. Кора берези, береста, використовувалась для написання колись так званих «берестяних грамот».

Сосна — благословенне богами дерево, а тому вічно зелене й радісно шумить. Соснові шишки випікають на весіллі, бо вони стали символом родючості та плодючості.

Яблуня — серединне дерево, пара дубові, але «молодша», пам’ятає ще ті прадавні часи, коли виростало Дерево життя. За свою плодючість (одне дерево своїми кореневими відростками і насінням плодів може породити цілий яблуневий гай) стало символом родючості і кохання. Насіння яблуні трипільці використовували в орнаменті на своєму посуді. Із сушених яблук і груш варили узвар, який був обрядовим напоєм на Святій Вечері. Лісовими яблуками любили ласувати ведмідь та дикі кабани. Яблуня — дерево замовлянь. В одному замовлянні так говориться про неї: «А в полі море, а в тім морі золотий камінь, а на тому камені золота яблуня, а на тій яблуні цар Гадюн сидить. Ти, цар Гадюн, склич свій гад лісовий, луговий, степовий, водяний, гноєний, погрібний, загатній, хатній! Через море калиновий міст, а під тим мостом Дубіян стоїть, а під тим Дубіяном гадина Яселуха лежить. Ти, гадина Яселуха, склич свій гад та вийми зуб до землі од жовтої кості, од білого тіла народженого, хрещеного раба Божого Івана».

Груша — священне дерево, разом з дубом і яблунею посідає чільне місце у будові Світового Дерева, але в порівнянні з яблунею (»світлою» і «денною») вона «колюча», а тому символізує «темний» і «нічний» бік світотворення. Лікувальні властивості груші, як і в яблуні, відомі ще із сивої давнини.

Ясен — чоловіче дерево, символ війни. Його деревину використовували для озброєння воїнів. Гілку ясена посилали ворогові, що знаменувало початок війни або попередження.

Липа відвертає прокляття, що їх посилають чоловікам жінки. Приймає ці прокляття на себе, а тому на липі і буває більше всього наростів, які є нечим іншим, як жіночими прокляттями.

Вишня порівнюється з красою дівчини, її молодістю. За повір’ям, коли хвору дитину проймали крізь розколоту зумисне вишню, яку потім зв’язували, щоб зрослась, то така дитина видужає. Вишня в наших предків присвячувалась найвищим божествам. Дівчата з метою гадання про заміжжя пересаджували молоденькі вишеньки в діжку із землею і ставили її в теплій хаті. Якщо до Нового року вишня зацвітала, то це віщувало щасливу долю.

Верба — символ не тільки Світового Дерева, а і надзвичайної життєздатності, бо має здатність розвиватися без коріння. Вербовою гілкою відшукували воду перш ніж копати криницю. Саме цим деревом обсаджували колодязі, бо вважалось, що воно оберігає джерелицю. Біля верб люблять селитися добрі духи вод, опікуни людського роду. Вважалося, що вночі перед великими святами з’являються лихі сили, які насилають на людей та тварин різні хвороби й особливо люблять ті місця, де немає верб. Відваром вербового гілля користуються знахарі для «склеювання» ран. Про вербу кажуть: «Де верба, там і вода, де вода, там і верба». Цвітіння верби для людей то радість—зустріч Лелі—Весни.

У скрутну хвилину приходили кожен до свого дерева «прихилитися». Дуже добре впливає на людей спілкування з каштаном. Осика й тополя забирають лиху енергію. Наведемо зелений гороскоп, яким користувалися наші предки:

Слива — 1—Ю березня; 3—12 вересня.

Ліщина — 21—31 березня; 24 вересня — 3 жовтня.

Горобина — 1—10 квітня; 4—12 жовтня.

Клен — 11—20 квітня; 14—23 жовтня.

Волоський горіх — 21—30 квітня; 24 жовтня — 11 листопада.

Тополя — 1—14 травня; 5—13 серпня.

Каштан — 15—24 травня; 12—21 листопада.

Ясен — 25 травня — 3 червня; 22 листопада — 1 грудня.

Яблуня — 25 червня — 4 липня; 23 грудня — 1 січня.

Ялиця — 2—11 січня; 5—14 липня.

В’яз — 12—24 січня; 15—25 липня.

Кипарис — 25 січня — 3 лютого; 26 липня — 4 серпня.

Кедр — 9—18 лютого; 14—23 серпня.

Сосна — 19—28 лютого; 24 серпня — 2 вересня.

На осиці наші предки вішали вбиту змію, аби вона не ожила. Для того, щоб зла відьма, а чи упир не вилізли із могили, над ними забивають осиковий кілок. Осикою лікують від пропасниці, хворого прив’язують до осики й просять її забрати хворобу, бо «осиці в самий раз трястися».

Горіх. За віруваннями бог Перун навесні розлускав два горішки. З одного випав дощ, що став річкою, з другого вдарила блискавка, а від лущення стався грім. За повір’ям двійник—горішок приносить щастя й багатство, а тому його зберігали в скрині.

Тополя, її цілющі властивості використовують бджоли для виготовлення прополісу. Біля цих дерев людина відчуває полегкість, бо вони очищують повітря від шкідливих духів. Під тополею запахуще повітря. Там, де відбувалися народні зібрання, також росли тополі. Вони стоять на сторожі людських доль і є найбільш вражаючим символом жінки. Свято тополі відзначалося наприкінці весни. Тоді дівчата обирали найстрункішу поміж себе, підв’язували угору над головою їй руки до палиці, навішували там хустки, стрічки, намисто і водили селом, полем, лугом і співали пісень. Гілки тополі разом з гілками інших дерев втикали у ворота перед Зеленими святами, щоб відігнати відьом. У котрій хаті народжувалася дівчинка то на видному місці біля обійстя садили молоденьке деревце тополі. На Купала дівчата також водили тополю.

Клен — дерево бога денного світла Полеля. Явір, побратим клена, вважається символом смутку. Дерево клена переважно використовується для виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. На кленових листях добрі випікаються паляниці, коли їх саджати в піч на кленовій лопаті.

Ліс—шум — святиня богів. Як криниці, ставки, річки не можна бруднити, бо в них цілющий Божий дар, даний людям і всьому живому, так і в лісі не можна смітити. Ось тому орій назавжди полюбив красу Шумлячого. Ліс—Шум завжди манив його своєю безмежною таємницею, своїм дивошумом могутніх віковічних дерев. Перед ним він падав ниць, як перед Господом—Всебогом, бо в ньому дух безсмертних богів та віра пращурів—прародителів. А перед ними орій завжди в молитві. Через те з віками він і сам став могутнім, як той тисячолітній дуб, як прадавнє Дерево життя, бо то є Вічність.

Источник

Зелёный шум

Образ, олицетворяющий дух весенней зелени, расцветающей природы. В начале хлеборобского года, во время праздников в честь бога Ярилы, Зеленый шум чествовали ритуальными играми и песнями. В образе Зеленого шума выступал мальчик или девочка. Старшие девушки, начав танец двумя ключами, сходились парами, закладывали руки накрест, словно заплетали плетень. По рукам шло избранное дитя. Задние пары перебегали наперед, и таким образом хоровод двигался.

У древних славян таким ритуальным танцем закликали, привораживали Зеленый шум весны – деревьев, трав, цветов. В более поздние христианские времена хоровод двигался вокруг церкви, иногда в поле, где дитя срывало колоски для освящения в церкви. Потому этот хоровод еще называется «Колосок». До нашего времени дошли заклинания-песни хоровода в честь Зеленого шума:

Позже языческие тексты заклинаний утратились, придумались другие, шуточные:

Ой, Шум ходит по диброве,

А Шумиха рыбу ловит…

Со временем ритуально значимый танец перешел в весеннюю игру-забаву.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.

Продолжение на ЛитРес

Боги Шумера и Аккада

Единство Шумера опиралось на единство веры. Древний Ниппур – город жрецов и обитель богов – являлся символом этого единства. Хотя каждый город имел собственных местных богов, свои циклы мифов и свои жреческие традиции, существовал и общепризнанный пантеон, объединявший наиболее значимых и чтимых богов.

После завоевания Шумера семитами-аккадцами оба этноса стали быстро смешиваться между собой и к началу II тыс. до Р.Х. фактически объединились в единый народ. При этом семитский аккадский язык совершенно вытеснил из бытового общения шумерский, а аккадцы целиком восприняли высокую культуру покоренных ими шумеров, стали пользоваться их клинописью и строили свои храмы по их образцам. Точно также аккадцы целиком приняли религию и мифологию шумеров. И та и другая были восприняты настолько полно, что по сей день на территории Двуречья не обнаружено ни одного раннего, чисто семитского культа. Все известные нам аккадские боги – шумерского происхождения или с давних пор были отождествлены с шумерскими. Аккадцы только немного изменили их имена, приспособив к своему языку.

Переняв религиозные взгляды побежденных, аккадцы очень внимательно отнеслись к шумерским мифам. Сами шумеры практически не записывали их, и главная масса дошедших до нас шумерских текстов мифологического содержания относится к концу III – началу II тыс. до Р.Х., когда шумерский язык уже перестал быть разговорным, но изучался как язык богослужения. При этом аккадцы не только зафиксировали, но также развили и обработали многие древние мифы. Таким образом, сложилась единая шумеро-аккадская мифология, оказавшая большое влияние на верования всех позднейших семитов и, в частности, евреев.

Дошедшие до нас мифы о происхождении всего сущего имеют чисто аккадское происхождение. Сами шумеры предпочитали не рассуждать об этом. По крайней мере, в их гимнах о процессе миротворчества говорится редко и вскользь. Отцом богов почитался Ан – верховный бог-покровитель города Урука и властитель неба. Воздушными пространствами владел Энлиль. Пресные воды находились во власти хитроумного Энки – создателя людей и покровителя культуры. Всеобщим почитанием пользовались бог Луны Нанна и его сын солнечный бог Уту. Из женских божеств первое место занимали богиня войны и любви Иннана и ее сестра, богиня смерти Эрешкигаль. Все шумерские боги представлялись в человеческом образе, но в то же время семь важнейших отождествлялись с планетами.

АН. Один из наиболее чтимых и в то же время весьма загадочных божеств шумерского пантеона. В гимне, посвященном богу Энки, сказано: «Ан – отец твой, царь-владыка, семени испускатель, он, что все на земле для людей устроил». В то же время Ану не приписывали никаких определенных функций, он был далек, отстранен от земных дел и непостижим. Его бесполезно было о чем-либо просить. В некоторых мифах Ан уступает трон старшему сыну Энлилю, богу-покровителю Ниппура. Аккадцы почитали Ана под именем АНУ.

ЭНЛИЛЬ. Один из древнейших шумерских богов. Бог покровитель Ниппура. Есть глухие упоминания, что во время творения мира Энлиль отделил небо от земли и взял под свое попечение землю. В Шумере и Аккаде этот бог занимал одно из главенствующих положений, порой становясь величайшим и затмевая «отца богов» Ана. Восхвалению Энлиля посвящен один из наиболее пространных и популярных шумерских гимнов, в котором между прочим есть такие строки:

С именем Энлиля у шумеров было связано представление о необузданных силах природы – непредсказуемых и переменчивых (не даром его постоянно сравнивают с диким быком и ревущим ветром), но не с великим разумом. В трудных ситуациях Энлиль обычно обращался за советом к младшему брату Энки. В круге природных стихий Энлиль олицетворял ветер, который с одинаковой легкостью мог принести дождевые тучи, орошающие поля, знойный воздух пустынь и сокрушительный ураган. В Аккаде Энлиля отождествляли с ЭЛЛИЛЕМ, в Ассирии – с АШШУРОМ, в Вавилонии – с МАРДУКОМ.

В сказаниях об Энлиле особенной популярностью пользовался миф о его женитьбе на Нинлиль – дочери бога Хайя. Действие этой истории, как это часто бывает у шумеров, разворачивается одновременно на небесном и бытовом уровнях. Владыка богов как простой смертный живет в Ниппуре. Здесь же живет юная Нинлиль. Мать Нинлиль дает советы дочери не купаться в реке, чтобы не лишиться невинности. Но та оставляет ее слова без внимания. И напрасно! Энлиль замечает красавицу и начинает добиваться ее любви.

Правда, при первой встрече юная дева отвергла предложение Энлиля сблизиться, ссылаясь на свою невинность. Разочарованный бог обратился за помощью к своему советчику Нуску. Тот посоветовал ему воспользоваться для соблазнения девушки ладьей. Энлиль предложил Нинлиль покататься по реке и во время прогулки овладел ею. Однако это беззаконие не сошло ему с рук. Родители девушки, возмущенные распущенностью Энлиля, вызвали его в суд. Боги отнеслись к их жалобе со всем вниманием и приговорили преступника к изгнанию из Ниппура, что приравнивалось к переходу в подземный мир. Но тут неожиданно за Энлиля вступилась Нинлиль, полюбившая его и ожидавшая от своего соблазнителя ребенка. Она решила последовать за супругом в подземный мир. Тем временем Энлиль придумал каким образом избежать изгнания и спасти от безрадостного существования своего первенца. Он велел Нинлиль исполнять в подземном мире желание каждого, кто встретится ей на пути, и отправился в изгнание.

Когда Нинлиль последовала за любимым, первым кто ей встретился был привратник подземного мира, потребовавший, чтобы она отдалась ему. Помня повеление Энлиля, Нинлиль должна была согласиться (хотя уже была беременна Нанном) и таким образом проникла в Преисподнюю. Тоже повторилось с хозяином подземной реки и с лодочником, перевозившим умерших. От всех них Нинлиль зачала троих сыновей. Но затем выяснилось, что отцом всех детей был Энлиль, последовательно принимавший разные образы. В результате три младших сына Энлиля, зачатых в потустороннем мире, могли остаться здесь в обмен на свободу отца, матери и их первенца Нанна. Откупившись, они вернулись в свой родной город. Семь величайших богов, вершители судеб Вселенной, прежде осудившие Энлиля, теперь снова признали его своим владыкой. После выхода на поверхность Нанна стал богом Луны.

НАННА. Древнее лунное божество шумеров. Сын Энлиля. Центрами его почитания служили святилище Экишнугаль в Уре и Харран на севере Двуречья. Считалось, что ночью Нанна путешествует на своей барке по небу, а днем – по подземному царству. Культ Луны был очень распространен в Двуречье. Вместе со своим сыном Уту Нанна считался владыкой оракулов и предрешений. Аккадцы почитали этого бога под именем СИНА.

УТУ. В шумеровской мифологии солнечный бог, сын бога луны Нанны, брат Инанны. В ежедневном странствии по небу Уту вечером скрывается, а утром снова выходит из-за гор. Ночью Уту путешествует по подземному миру, принося мертвецам свет, питье и воду. В тоже время он почитался как судья, хранитель справедливости и истинны. В отличие от Египта, где солнечное божество находилось во главе пантеона, Уту играл в мифологии шумер третьестепенную роль. Обычно его изображали с лучами за спиной и серповидным зубчатым ножом в руке. Аккадцы почитали этого бога под именем ШАМАША.

Энки, Разум Обширный…
Ясномудрый, заклятий творитель.
Ясномудрый Слова даритель, планов провидец.
В решеньях судебных от восхода солнца
И до заката мудрых советов податель.
Энки, владыка всех истинных слов, как то подобает.
Тебя да восславлю!

ЭРЕШКИГАЛЬ. В шумерской и аккадской мифологии владычица подземного царства мертвых. Дочь Нанны. Суровое и безжалостное божество. Вообще, посмертная участь человека, по шумерским представлениям, была безрадостна. Дух человека спускался в темную и пыльную область Кур, скрытую глубоко под землей. Хотя там и существовало нечто вроде загробного суда, в целом обитание в Преисподней оставалось унылым и мрачным: хлеб мертвых горек (иногда это нечистоты), вода солона (питьем могут служить и помои). Судьи подземного мира, сидящие перед Эрешкигаль, выносят только смертные приговоры. Мужем Эрешкигаль считался Нергал. У шумеров он не играл сколько-нибудь заметной роли. Зато у аккадцев это божество выдвигается на первый план, совершенно затмевая свою супругу.

НЕРГАЛ. В аккадской мифологии сын Энлиля и Нинлиль. Бог подземного царства. Считался также олицетворением палящего солнца, приносящего людям лихорадку и чуму. Первоначально Нергал был небесным богом. В Преисподней он оказался по следующей причине. Однажды на пир богов за долей Эрешкигаль явился ее посол Намтару. Все боги отнеслись к нему с почтением, за исключением одного Нергала. Разгневанная Эрешкигаль потребовала прислать к ней обидчика, чтобы придать его смерти. По совету Энки Нергал взял с собой в подземный мир волшебные предметы-фетиши. С их помощью он не только одолел Эрешкигаль, но и внушил ей любовь к себе, так что их борьба завершилась свадьбой.

Наряду с Энлилем и Энки огромной популярность в Шумере пользовалась богиня Инанна. По одному из мифов, Инанна поначалу не имела своей доли в «распределении» божественных обязанностей и горько жаловалась на это Энки. По ее просьбе тот наделил Инанну любовью к битвам и разрушению, способностью привлекать мужчин и подарил ей всевозможные одеяния. В дальнейшем за Инанной прочно закрепился образ хитрой искусительницы и богини-блудницы. Ей посвящено много мифов, но самые интересные связаны с ее мужем Думузи.

ИНАННА. Одно из древнейших шумерских божеств. Богиня-покровительница Урука. Здесь ее называли дочерью Ана, а в Уре – дочерью бога Луны Нанны и сестрой солнечного бога Уту. Считалась богиней плодородия, плотской любви и войны. Аккадцы почитали Инанну под именем ИШТАР, а западные семиты под именем АСТАРТЫ.

ДУМУЗИ. Один из древних шумерских богов (первые письменные упоминания о нем относятся к XXVI в. до Р.Х.). Олицетворял весеннее плодородие. В некоторых гимнах его именуют сыном Энки. В мифе о сватовстве к Инанне он изображен обычным пастухом. Его гибель-исчезновение связывали с летней засухой в степи.

До нашего времени дошло несколько обрядовых песен, посвященных начальному периоду их любви, в которых Инанна предстает в образе строптивой и своенравной девушки, влюбленной в своего жениха. Тем не менее она поначалу желала выйти не за пастуха Думузи, а за бога-земледельца Энкимду. Выбрав все же в конце концов Думузи, она сделалась причиной его смерти. Миф повествует, что по какой-то причине Инанна решила отправиться к своей сестре Эрешкигаль, владычице подземного царства мертвых. Перед этим она наказала своему советнику Ниншубуру молиться за ее возвращение, призывая ей на помощь Энлиля и Энки. Как показали дальнейшие события, ее предусмотрительность не была излишней. Когда Инанна предстала пред вратами «Страны без возврата» и привратник Нети стал расспрашивать о цели ее прихода, она отвечала, что пришла на похороны мужа Эрешкигаль (так это было или нет, остается неясным). У Инанны было семь тайных сил, с помощью которых она надеялась преодолеть могущество Эрешкигаль. Однако привратник, по непреложным законам подземного мира, открывая один за другим семь засовов, каждый раз снимал с Инанны ее амулеты. В результате она предстала перед сестрой обнаженной и беззащитной, как любой смертный. О дальнейших событиях гимн повествует следующим образом:

Можно предположить, что приведенная в этом мифе трактовка смерти Думузи была не единственной. До нас дошло несколько «плачей» Инанны по безвременно ушедшему возлюбленному. Согласно позднейшим аккадским мифам Иштар (так аккадцы именовали Инанну) была любящей сестрой и женой Думузи, который погиб в расцвете сил. Иштар отправляется в подземный мир, чтобы вызволить оттуда своего супруга. Но Эрешкигаль в гневе наслала на нее болезнь. Иштар осталась в царстве мертвых, а на земле замерла жизнь, звери перестали размножаться, а мужчины не подходили к женщинам. Только вмешательство бога Энки помогло смягчить суровую богиню. Иштар выздоровела, окропила Думузи водой жизни, и они вернулись на землю, где вновь зацвели растения, а животные и люди обрели любовную страсть. Эта трогательная и одновременно жестокая история пользовалась в Шумере и Аккаде большой известностью. Дошедшие до нас гимны показывают, что между царем Ура (он одновременно исполнял должность верховного жреца) и верховной жрицей ежегодно совершался обряд священного брака, в котором царь представлял воплощение бога-пастуха Думузи, а жрица – богини Инанны.

Боги испугались, затрепетали и собрались на совет, чтобы обсудить пути к спасению, но никто из них не рискнул выступить против Кингу с его войском. И тогда поднялся самый младший из них – Мардук. Он объявил, что готов сразиться с врагами, но в случае победы боги должны признать его своим господином. Семь величайших богов уединились и после долгих споров согласились вручить ему символы власти, признав своим царем. Мардук не стал медлить: взял булаву и лук с колчаном. С помощью Ану он сплел огромную сеть, раздуваемую четырьмя ветрами и выступил против врага. Его сопровождали семь бурь, а впереди него сверкали молнии. Кингу и его воинство в ужасе разбежались. Против отважного смельчака поднялась сама Тиамат. Она разинула свою пасть, но Мардук вогнал туда буйный ветер, от которого у нее перехватило дыхание, пронзил ее тело стрелой, рассек мечом, вырезав сердце. Из верхней половины ее тело он создал небесный свод, закрывающий верхние воды. Из другой половины тела Тиамат Мардук сотворил землю, имеющую вид полукруглой чаши и прикрыл ею нижние воды. В небесных чертогах он поселил бога Ану, а земные воды отдал во владение своему отцу Эа; Эллиль стал повелевать воздухом и ветрами. Небо Мардук украсил звездами и отдал ночь во владение богу Луны Сину, а день – богу солнца Шамашу.

Учредив порядок в мироздании, Мардук мог бы спокойно существовать в своем небесном дворце, если бы не ропот богов, которым пришлось нести бремя забот и хлопот. Тогда Мардук решил создать существ, которые могли бы позаботиться о богах. Из крови Кингу и глины, взятой у Эа, он вылепил первых людей. Они были похожи на богов, но не обладали их силой и бессмертием. Люди стали служить богам, которые с той поры живут беззаботно. Однако люди тоже не забыты Мардуком. Он остается их главным небесным покровителем. Существует миф о том как бог войны и эпидемий Эрру с тайного согласия других богов решил уничтожить человечество. Он уговорил царя богов отрешиться на некоторое время от земных дел для того, чтобы спуститься в подземный мир и там с помощью бога огня Гирры очистить свои регалии высшей власти, потускневшие от времени. Мардук поверил Эрру и покинул землю, оставив ему свой трон. Как только Эрру обрел власть, он тотчас наслал на людей все беды – чуму, распри, войны, разруху. Начались страдания, гибель людей во всей Вавилонии и даже в столице, покровителем которой был Мардук. Только своевременное возвращение царя богов спасло человечество от полного истребления.

Источник

кто такой шум мифология

Українська міфологія

Зелёный шум

Читайте также

Зеленый океан

Великий зеленый маг болен…

Зеленый свет террористу

Зеленый свет ангела

«Воренок» и «зеленый виноград»

Глава 3. Зеленый свет

«Зеленый свет» агрессии

«Только на зеленый»

Зеленый мост

Зеленый шум[88]

Глава 8 ЖЕЛТО-ЗЕЛЕНЫЙ ГЛАЗ

Тибет, свастика, Зеленый дракон

§ 17. Зеленый единорог

Зелёный шум

Боги Шумера и Аккада